Що таке елегія?

Еле́гія (грец. ἐλεγεία) — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.

* Ліричний вірш задумливого, сумного характеру. В античній поезії – вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми.
* Вокальний чи інструментальний твір задумливого, сумного характеру.
* Смуток, меланхолія.

Елегія в українській літературі

Елегійним настроєм переймалася лірика українських романтиків (А. Метлинський, М. Петренко, В. Забіла, С. Писаревський та ін.) . Невдовзі елегія розмежувалася на елегію-сповідь (Степан Руданський) , елегію-думу (Тарас Шевченко) , елегію-пісню (Леонід Глібов) . Зверталися до цього жанру І. Франко («Майові елегії» — елегійний дистих) , Леся Українка («До мого фортеп'яно») , особливо символісти (О. Олесь, П. Карманський та ін.) .
Своєрідної тональності набула елегія у творчості Б. -І. Антонича, власне, у його другій збірці «Три перстні», де вона виповнювалася міфологемним змістом і водночас виконувала композиційну «циклізаційну» функцію видання («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень кохання») .
Елегія в сучасній поезії узалежнюється від індивідуального стилю певного автора, не втрачаючи своїх домінантних ознак, тому вона щоразу має свої відмінності у доробку А. Малишка, І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, Л. Талалая, І. Римарука та ін.